Рідна людина зникла безвісти: як жити в невідомості й що сказати дітям

Коли рідна людина зникла безвісти, життя ніби ставлять на паузу, яку ніхто не обіцяв зняти. Ви не знаєте, чекати чи горювати, і щодня робите і те, і інше. Перевіряєте телефон уночі, переглядаєте списки й відео, сваритеся з собою за кожну думку про гірше і за кожну годину, коли вдалося про це не думати, а зранку все починається знову з першого ж сповіщення, яке виявляється рекламою або повідомленням від колеги.

Чесно відповісти, як із цим жити, не може ніхто. Але є речі, які роблять очікування трохи витривалішим, і є слова, якими можна пояснити дитині, що відбувається, не обманюючи і не лякаючи її. Про це нижче, а ще про те, коли самому вже не впоратися.

Чому невідомість виснажує сильніше, ніж здається іншим

Американська дослідниця і сімейна терапевтка Полін Босс назвала такий стан невизначеною втратою (ambiguous loss). Людини фізично немає поруч, а в думках, планах і щоденних рішеннях вона присутня постійно. Після смерті є факт, похорон і прощання, від яких горе може відштовхнутися. У родин зниклих немає нічого з цього, тільки запитання, на яке щоранку немає відповіді.

Психіка не знає, яке почуття зараз «правильне», і перемикається між ними по кілька разів на день.

Нідерландська дослідниця Лоннеке Ленферінк опитала 137 родичів людей, які зникли, у Нідерландах і Бельгії. Майже в половини з них психологічні труднощі були тривалими, і головним чинником, за її висновком, була саме постійна невизначеність. Дослідження проводили не у воєнний час, але невизначеність там така сама.

Чекати й боятися водночас

Зранку ви певні, що він живий і, мабуть, у полоні. А ввечері ловите себе на тому, що подумки вибираєте фото для пам'ятника, і потім соромитеся цієї думки, ніби вона може щось накликати. Не може. Думки про гірше приходять до всіх, хто чекає, і не означають, що ви здалися чи перестали любити.

Буває і злість. На командира, який не відповідає на дзвінки, на установи, на родичів, які «вже все вирішили», і на саму людину, бо пішла і залишила вас із цим. Буває провина за те, що ви живете далі. Поїли, посміялися з подругою, купили дитині нову куртку. Так психіка реагує на ситуацію, до якої ніхто не готовий.

Тіло теж живе в режимі тривоги

Організм місяцями чекає дзвінка. Звідси сон уривками. Підскакування від кожного сповіщення, затиснуті плечі, головний біль, відсутність апетиту або постійне бажання щось жувати, особливо пізно ввечері, коли телефон нарешті замовкає і думки знову повертаються до того самого. Багато хто помічає, що підводить пам'ять. Ви забуваєте, що сказали годину тому, по три рази перечитуєте одне повідомлення, губите ключі. Знайомо? Це виснаження від тривалого стресу, і з ним можна працювати навіть тоді, коли відповіді ще немає.

Як жити, коли відповіді немає

Чекати «правильно» не вміє ніхто, і інструкції, як перестати хвилюватися, тут не буде.

Є кілька опор, на які спираються люди, що чекають місяцями і роками, і з них варто взяти ті, що підходять саме вам.

Тримати в голові обидві можливості

Найважче в невизначеній втраті те, що немає ні «так», ні «ні». Багато хто намагається вибрати щось одне. Або тільки вірити, і тоді кожна думка про загибель здається зрадою. Або «вже змиритися», і тоді надія, яка однаково прокидається, болить ще сильніше.

Психологи, які працюють із родинами зниклих, пропонують третє формулювання. «Можливо, він живий, а можливо, ні. Я не знаю і вчуся жити з цим незнанням». Звучить жорстко. Проте саме воно дозволяє і далі шукати, і не згоріти від очікування, і хоча прийняти таку думку раз і назавжди не вийде, до неї можна повертатися знову й знову, особливо в погані дні, коли надія і страх змінюють одне одного щогодини.

Робити те, що від вас залежить

Невідомість забирає відчуття контролю, і частину його можна повернути через конкретні справи.

Пошук і документи

Заяви, листування з офіційними органами, здача зразка ДНК, зустрічі з іншими родинами. Відповідь це не пришвидшить, проте з'являється відчуття, що ви не просто сидите й чекаєте. Заведіть одну папку чи таблицю і записуйте туди, куди й коли зверталися і що вам відповіли, щоб уночі голова не тримала все це сама.

Новини і чати

Чати родин зниклих, телеграм-канали, відео з полоненими. Їх переглядають годинами, збільшуючи кожен кадр у пошуках знайомого обличчя, татуювання чи куртки, і після такого вечора заснути майже неможливо, навіть коли тіло вже валиться з ніг від утоми. Виділіть на це конкретний час, скажімо годину вдень. Ще краще домовитися з кимось із рідних, хто переглядатиме за вас і скаже, якщо з'явиться щось важливе.

Люди, які розуміють

Знайомі часто не знають, що сказати, і з часом просто перестають питати. Тому так допомагають зустрічі з тими, хто чекає так само. Міжнародний комітет Червоного Хреста у своїх програмах для родин зниклих робить ставку саме на групи підтримки, де можна говорити про людину і не боятися, що всім набридли.

Залишити людині місце у своєму житті

Деякі пишуть зниклому листи чи короткі записи в щоденник. Хтось зберігає звичку пити каву з його чашки або в певний день їде туди, де вони бували разом. Такі ритуали дають зв'язок, який не залежить від того, чи прийшли сьогодні новини.

А решту дня можна жити. Ходити на роботу, бачитися з друзями, радіти дрібницям, планувати літо для дітей.

Що зазвичай робить гірше

• Алкоголь, щоб заснути або «відключитися» на вечір.
• Повна ізоляція, коли ви перестаєте відповідати навіть тим, хто поруч.
• Ворожки, «ясновидці» і люди, які за гроші обіцяють дізнатися долю зниклого.
• Відкладати все власне життя «до його повернення», від ремонту до розмови з дітьми.

Що сказати дітям

Дорослим хочеться захистити дитину від невідомості, тому вони кажуть, що тато «у відрядженні» чи «на завданні, де немає зв'язку». Але діти чують телефонні розмови на кухні, бачать заплакані очі, ловлять обірвані фрази бабусі й сусідів і швидко розуміють, що від них щось приховують, навіть якщо не можуть сказати, що саме. Якщо пояснення немає, вони вигадують своє, і воно часто страшніше за правду. А коли вигадка дорослих розкривається, дитина перестає вірити й тому, що їй кажуть зараз.

Говорити варто просто й чесно, і краще, щоб цю розмову почала людина, якій дитина найбільше довіряє, з чотирьох коротких фраз на схемі нижче.

Не обов'язково казати все одразу. Почніть із першої фрази, далі відповідайте на те, що дитина питає, і повторюйте ці слова стільки разів, скільки їй потрібно.

Як говорити з дітьми різного віку

Маленьким дітям значно важче зрозуміти, що означає «зник безвісти». Старші розуміють більше, ніж нам хотілося б, і можуть сердитися на дорослих за те, що ті не дають точних відповідей.

Що дитина розуміє в різному віці і як із нею говорити

Вік	Що дитина розуміє	Як сказати
3–6 років	Не розуміє, що таке «безвісти», живе сьогоднішнім днем, може чекати тата вже завтра	Коротко: «Тато далеко, ми не знаємо, де він. Його шукають». Повторюйте щоразу, коли питає
7–11 років	Знає, що на війні гинуть, ставить прямі запитання, може вважати себе винним	Відповідайте чесно і без подробиць саме на те, що питає. Окремо скажіть, що дитина ні в чому не винна
12–17 років	Розуміє все, читає новини й чати, може злитися на дорослих, що ті «нічого не роблять»	Розкажіть, які кроки пошуку ви робите. Дозвольте злитися й сумніватися, новини обговорюйте разом

Дитина може ставити те саме запитання десятки разів. Це очікувано. Так вона перевіряє, чи нічого не змінилося, і відповідь щоразу може бути та сама.

Чого краще не казати

Не обіцяйте того, чого не знаєте. «Тато обов'язково повернеться» звучить як підтримка. Але якщо станеться інакше, дитина перестане вірити і вам, і наступного разу, коли ви скажете «все буде добре», вона просто промовчить. Так само не кажіть «тато загинув», поки цього не підтвердили. Навіть якщо вам так здається. Можна сказати «я не знаю, і мені теж страшно». Дитині легше поруч із чесним дорослим, ніж поруч із дорослим, який удає спокій.

Обережніше з розмовами при дітях. Обговорення по телефону, хто що бачив на відео, вони чують навіть з іншої кімнати і часто розуміють неправильно. Новини про зниклих і полонених маленьким краще не показувати зовсім, а зі старшими дивитися й обговорювати разом.

Як дитина може реагувати

Дитячий сум рідко схожий на дорослий. Американська мережа NCTSN, яка займається дитячою травмою, серед частих реакцій на непідтверджену смерть близького описує такі.

• Болі в животі чи голові без хвороби, зміни апетиту і сну.
• Повернення до того, що дитина вже переросла, наприклад нічне нетримання сечі.
• Дитина не відходить від дорослого, боїться відпустити маму навіть до магазину.
• Злість, роздратування, бійки в школі.
• Відмова навіть думати, що з татом могло щось статися, плани і фантазії про його повернення.
• Провина за свята і радість без тата.

Допомагає зберігати зв'язок. Говоріть про тата, згадуйте смішні історії, дозвольте тримати біля себе його річ чи фото, малювати для нього або писати листи, які можна складати в окрему коробку до його повернення. Звичний розпорядок тримайте, наскільки вийде, бо він дає дитині відчуття, що світ не розвалився весь.

Повернення з полону, якщо воно станеться, теж буде для родини непростим етапом. Про нього ми писали окремо, у статті про чоловіка, який повернувся з війни іншим.

Коли потрібен психолог

Для звичайного горя часто називають орієнтир у пів року. З невизначеною втратою він не працює, бо чекати можна роками і ніхто не скаже, коли «вже пора». Тому дивіться на те, як ви живете зараз.

Звернутися варто, якщо:

• ви тижнями спите по кілька годин і не можете зосередитися на роботі чи дітях;
• весь день іде на пошук новин, а все інше стоїть;
• ви відгородилися від усіх або постійно зриваєтеся на близьких;
• щоб заснути чи приглушити тривогу, потрібен алкоголь;
• з'являються думки, що жити далі немає сенсу;
• дитина місяць і довше погано спить, відстає в навчанні або не хоче ні з ким бачитися.

Психолог не знає, де ваша людина, і не змушуватиме вас «змиритися». На консультаціях можна говорити про те, що соромно показати рідним, про злість, провину, втому від надії, і шукати, як жити в незнанні так, щоб у ньому залишалося місце для роботи, для дітей і для вас самих. Психологи центру, які допомагають військовим і їхнім родинам, спираються на гештальт-підхід, а коли словами сказати важко, використовують метафоричні асоціативні карти. Діагнози психолог не ставить. Якщо потрібна оцінка стану на кшталт ПТСР, її робить лікар (психіатр або психотерапевт із медичною освітою).

Окремо для дитини є дитячо-батьківський психолог. З молодшими він працює через гру й малюнок, з підлітками через розмову. Якщо ви за кордоном або сил вийти з дому немає, почати можна з онлайн-консультації психолога, камера і справжнє ім'я для неї не обов'язкові. Для дітей до шести років онлайн можлива лише консультація батьків.

Запитання та відповіді

Як не збожеволіти від очікування?

Прибрати тривогу повністю не вийде, і такої мети немає. Допомагає ділити час. Є години на пошук і новини, а є години на сон, роботу й дітей. Поруч мають бути люди, з якими можна говорити про зниклого і не відчувати, що ви всім набридли, і часто це інші родини, які теж чекають.

Чи нормально, що я іноді думаю про найгірше?

Так. Такі думки приходять до всіх, хто довго чекає, і ніяк не впливають на те, що відбувається з людиною.

Чи можна радіти й жити звичайним життям, поки рідний вважається зниклим?

Можна. Провина за посмішку чи поїздку з дітьми знайома майже всім родинам зниклих. Але сили на довге очікування беруться якраз із того, що вас підтримує, тому відмова від усього хорошого нікому не допомагає, ні вам, ні дітям, ні пошукам.

Чи казати дитині, що тато, можливо, загинув?

Від прямого запитання дитини не відмахуйтеся. Скажіть, що так може бути і що напевно ви не знаєте. Підлітки зазвичай і так про це думають, і чесна відповідь звільняє їх від необхідності мовчати разом із вами. Малюкам досить слів «ми не знаємо, де він, його шукають».

Коли стане легше?

Терміну немає, і це одна з найважчих рис невизначеної втрати. Легшати починає тоді, коли ви поступово вчитеся жити поруч із незнанням, а сам час тут мало що вирішує. Якщо за кілька місяців ви не помічаєте жодного полегшення, тільки дедалі більше виснаження, поговоріть із психологом.

Матеріал має інформаційний характер і не замінює консультацію фахівця чи медичну допомогу.